Лук'янівське  цивільне кладовище  є одним з найстаріших некрополів Києва. Заснування нового кладовища в кінці Великої Дорогожицької вулиці було зумовлене переповненням вже існуючих поховальних комплексів. Офіційне рішення про це міська управа прийняла в 1878 році, але вже з 1871 на цьому місці хоронили померлих із Кирилівської лікарні.                            

           На ньому лежать представники майже всіх давніх українських старшинських родів, воно стало усипальницею родин: Симиренків, Полуботків, Леонтовичів, Самойловичів. До революції 1917 року територія Лук'янівського час від часу розширювалась, за радянських часів – урізалась. Невдовзі після заснування Лук'янівське кладовище отримало статус Центрального , тобто, головного в місті, завдяки чому стало місцем останнього спочинку багатьох відомих людей, знаних і шанованих не лише в Україні. Серед них – академіки медицини М.Д. Стражеско, О.Ю. Лу'рє, О.М. Марзєєв, В.Ю. Чаговець; математики Д.О. Граве, Г.В. Пфейфер; астроном О.Я. Орлов; історик, другий президент АН УРСР М.П. Василенко; ботаніки М.Г. Холодний, М.Ф. Кащенко, О.В. Фомін, чиє ім'я носить ботанічний сад Університету ім. Шевченка; професор-фізик Г.Г.Де-Метц.                                                                                          

           Поміж відомих постатей культури – композитор, засновник і перший директор Київської консерваторії В.В. Пухальський; композитор і співак, представник відомої української родини С.Ф. Дурдуківський; композитори Микола Антонович та Костянтин Миколайович Шиповичі; актриса театру “Березіль” Л.М. Гаккебуш; художники О.О. Мурашко, В.Д. Орловський, М.К. Пимоненко, інші.                 

           Багато відомих військових теж поховані тут: останній головнокомандуючий Російської імператорської армії генерал-лейтенант М.М. Духонін, ; співавтор винайдення легендарної “Катюші” В.І. Александров; “легендарний витязь неба”, ас-винищувач Євграф Крутень; льотчик, відомий світові як автор і перший виконавець “мертвої петлі”, а також рекордних по тривалості перельотів П.М. Нестеров, моряки Дніпровської флотилії, та інші.                                              

           На Лук'янівське кладовище переносили поховання після ліквідації історичних некрополів на Аскольдовій могилі, Щекавиці, в Покровському монастирі, на погостах церков св. Магдалини (КПІ), Феодорівської, Вознесенської тощо – так було перенесено тлін інокині Анастасії – княгині Романової , професорів КПІ В.П. Іжевського та М.І. Коновалова, полеглих під Крутами студентів – Шульгина та Наумовича. Сюди привезено землю з братської могили на Соловках, в якій почиває прах репресованого поета, літературознавця, перекладача Миколи Зерова. Капсулу з землею підпоховано в могилу його сина Костика.                 

           В роки розпалу більшовицького терору центральна та бічні алеї, а також галявини кладовища стали братською могилою замордованих НКВСниками невинних людей. Скільки їх було – і посьогодні невідомо. Серед безвинно згублених – кращі представники інтелігенції, духовенства, світла талановита молодь українського народу. Літератори Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Стрілець-Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Василь Вишиваний, протоієрей Олександр Глаголєв, перший предстоятель УАПЦ, митрополит Василь Липківський, та багато, багато інших заручників червоного режиму залишились на цьому кладовищі назавжди.                                                                                     

           На Лук'янівському кладовищі збереглось багато надгробків, виготовлених в майстернях дореволюційного Києва: Ріцолатті, вдови де-Веккі, Зантера та ін >>> Серед авторів намогильних скульптур вже радянської доби – такі відомі скульптори й архітектори, як автор пам'ятника княгині Ользі І. Кавалерідзе – на Лук'янівці його рукам належать надгробки на могилах М.Д. Стражеска, Л.М. Гаккебуш; С. Коньонков – надгробок на могилі Корецьких, ін. Архітектурні споруди на кладовищі зводились по планах знаних архітекторів Є.П. Брадтмана, В.М. Ніколаєва, А-Ф. К. Геккера.  Більше двох тисяч могил і надгробків Лук'янівського кладовища включені до Зводу пам'яток Києва, 227 з них мають статус пам'яток історії та мистецтва.   

           З метою збереження пам'яток історії та культури, що знаходяться на кладовищі, у 1994 році Кабінет Міністрів прийняв постанову за №447 “ Про оголошення комплексу пам'яток історії та культури Лук'янівського цивільного кладовища в м. Києві Державним історико-меморіальним заповідником .” Насьогодні в Україні існує лише три таких кладовища-заповідники – Личаківське у Львові, Лук'янівське у Києві та кладовище по вул. Зеленічи в Чернівцях.                                                                                

         У 1878 році, у зв'язку з закриттям переповненого кладовища на Щекавиці, Київська міська Дума затвердила рішення про відкриття нового місця для поховань - так в кінці Великої Дорогожицької вулиці виникло Лук'янівське кладовище. Через 20 років після відкриття воно набуло статусу Центрального. Лук'янівське кладовище засновувалось як православне, але ховали на ньому представників різних національностей і віросповідань – тут є могили росіян, євреїв, французів, німців, чехів, поляків, болгар, угорців, греків, вірменів, грузинів, естонців, ін. Існували окремі ділянки для поховань католиків, членів громади маріавітів. А завдяки тому, що кладовище було Центральним, тобто головним у місті, воно стало місцем останнього спочинку багатьох відомих осіб – викладачів і професури КДА, КПІ, науковців різних галузей, зокрема світочів медицини, а також священнослужителів, художників, літераторів, музикантів.                                                                                 

           Від самого заснування кладовищем опікувалось духівництво, згодом же – Міська управа. Можливо, тим і пояснювався вкрай незадовільний стан кладовища, який неодноразово відзначали сучасники на сторінках тодішніх газет. Територія його була занедбана і неогороджена, не було наглядача, достатнього числа прибиральників. По території вільно блукала, руйнуючи могили і надгробки, велика рогата худоба. Бродячі собаки часто розривали могили. Солдати, розташованих поряд сирецьких таборів, влаштовували поміж могил свої тренування.                                                                                 

      Стан поховань викликав занепокоєння багатьох свідомих киян – не лише рядових громадян, а й відомих громадських діячів. Так надвірний радник, гласний Ілля Іванович Зейферт, один з відповідальних за стан і розвиток кладовища, помер просто на засіданні Думи, де відстоював інтереси занехаяного цвинтаря.                        

           На Лук'янівському кладовищі з 1887 року існувала капличка. У 1910 році нащадок давнього українського роду Полуботків Іван Мирович запропонував кошти на переобладнання її в церкву за умови, що вона носитиме ім'я св. Катерини на честь його померлої дружини. Його мрія здійснилась в 1911 році, приблизно в цей період почалось поступове впорядкування кладовища. На жаль, церкву у 1972 році знесли. Згідно Генерального плану розвитку заповідника в 2004 році розпочато роботи по відбудові церкви Св. Катерини на її історичному місці розташування .                                                                           

           В історії Лук'янівського некрополю є багато трагічних сторінок. Ще до 1917 року адміністрація кладовища була зобов'язана відвести ділянку для поховання померлих або вбитих у Лук'янівській в'язниці. У 1918-19-х роках на кладовищі з'явились братські могили киян, вбитих денікінцями та карателями армії Муравйова. А з 1934 по 1941 роки тут останній спочинок знайшли замучені в НКВСівських катівнях. Серед тих, хто не зміг вирватись живим з рук більшовицьких дознавателів – вчені, лікарі, поети, письменники, художники, актори, співаки, багато інших людей, які завинили перед новим більшовицьким строєм хіба що інтелігентністю, освіченістю, любов'ю до України та своїми непересічними талантами. Закатованих закопували ночами у величезних братських могилах на центральній та бічних алеях, на галявинах та по кутках кладовища.. Їх кількість і посьогодні невідома.                                                                  

           Останній голова м. Києва часу німецько-фашистської окупації Леонтій Форостівський писав: “…На цьому кладовищі лежить замордованих не менше 25-30 тисяч”. В пам'ять про них є кілька символічних знаків – великий дерев'яний хрест на вірогідному місці поховання “групи Косинки”, гранітний аналой з хрестом – у пам'ять про Олександра Глаголєва, керамічний хрест – в пам'ять про Василя Липківського, подібний до меморіального хреста на початку центральної алеї.                                     

           Після закінчення Великої Вітчизняної війни, в 1945 році, частину Лук'янівського кладовища площею 12 га було виділено для утворення військового кладовища міста, а в 1964-му від території військового кладовища відрізали 6 га для спорудження телевежі. На місці, де вона височіє, були поховання воїнів УНР. У 1970 році частину 7 і 5 дільниць цивільного кладовища зайняла адміністративна будівля.                                                                                        

           Справа утворення на Лук'янівському кладовищі історико-меморіального заповідника має довгу історію. Рушієм цієї ідеї була відома в Україні архівіст і некрополезнавець Людмила Андріївна Проценко. Боротьба з бюрократами різних чинів тривала з 1983 по 1994 роки. Нарешті, в результаті численних звернень громадськості, державних органів, активістів товариства охорони пам'яток історії та культури, некрополезнавців різних країн 1 липня 1994 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про оголошення комплексу пам'яток історії та культури Лук'янівського цивільного кладовища в м. Києві Державним історико- меморіальним заповідником.”                                                    

           Сьогодні територія кладовища складає 20,45 га, воно поділене на 45 дільниць. Під охороною держави знаходиться 227 могил і надгробків.                                       

           Проводяться екскурсії: оглядова по кладовищу та тематичні: пантеон архітекторів,  - художників, - медиків та - музичних діячів.